Політика і релігія – як вони мають взаємодіяти?

Хороший справжній політик має бути віруючим, але не фанатиком, і відчувати свою роботу як служіння людям.(Василь Гаврилюк)

Хороший справжній політик має бути віруючим, але не фанатиком, і відчувати свою роботу як служіння людям.(Василь Гаврилюк)

Ті читачі, що вже звикли до нашої газети, можуть здивуватися, отримавши цей номер. адже в кожному попередньому номері я давав статтю, у якій налізував актуальні на той момент політичні проблеми чи ситуацію в країні. і ось раптом подаю статтю, у якій розглядається проблема, начебто далеко не гостро актуальна. Чому я це роблю?

По-перше, наша газета надійде до читача напередодні Великодня, а то і в Пасхальні дні. По-друге, постараюся показати, що за спокійним заголовком криються дуже важливі проблеми для усіх нас. По-третє і головне останніми роками значно зростає інтерес людей до релігії, віри, все більше людей ходять до церкви і виконують церковні ритуали – хрестять, освячують, відспівують. Я регулярно ходжу до церкви і помічаю, що за останні роки ситуація у храмах дуже змінилася. Якщо ще декілька років тому можна було спокійно зайти у церкву, спокійно послухати проповідь, спокійно поставити свічку та помолитися, то тепер у храмах, що називається, не проштовхнешся. За деякими даними, відвідування храмів зросло більш як на 60%. Люди ідуть до церкви тому, що їх душа просить спілкування з Господом Богом. А взаємини церкви та держави можуть цьому або заважати, або ж допомагати. Саме тому ця тема є дуже актуальною і я сподіваюся, що читачі зі мною погодилися і уважно прочитають усю статтю.

Політика та релігія в Київській Русі

Усі знають, що християнство на Русі прийняв Князь Володимир Василій I Святославич, який залишився в історії Володимиром - Хрестителем, був поіменований Церквою як вятий рівноапостольний князь Володимир і удостоївся бути зображений на іконах. Але не всі пам’ятають, що вперше проблема взаємовідношення політики та релігії виникла на Русі якраз у той час. Адже Князь Володимир силою державної влади примусив киян відмовитися від язичницької віри та охреститися у водах Дніпра. Напередодні Князь Володимир послав осланців своїх по всьому городу, говорячи: «Якщо не з’явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде...». Погодьтеся, що мало хто хотів мати своїм ворогом главу держави, тому й хрестилися люди, хоча й з превеликим спротивмо, бо в душі все ще були язичниками. Згодом християнська релігія на Русі затвердилася, на віки стала великою підтримкою владі на Русі і до 1917 року була незмінним ефективним партнером держави

Політика та релігія В СРСР: у яких умовах молилися наші батьки й діди?

Для всіх читачів середнього та старшого віку не потрібно розповідати, як переслідувалася віра та церква за часів СРСР. І, якщо атеїзм Леніна не дивує, бо його таким виховали, то атеїзм Сталіна просто вражає. Адже єдиною освітою юного Йосипа Джугашвілі була семінарія і його готували стати священником. Він вивчав Біблію, його вчили молитвам, він співав у церковному хорі семінарії. І що? Напевне, нема в історії людини, яка б порушила стільки храмів і репресувала стільки священнослужителів, скільки це зробив колишній семінарист Джугашвілі, ставший войовничим та агресивним атеїстом Сталіним. Знаю, що частина ветеранів і досі хорошої думки про Сталіна, як главу держави. Знаю, що інколи, дивлячись на той безлад, який породила навколо невміла та корумпована влада, дехто з ветеранів каже: «Нема на них Сталіна» – маючи на увазі, що той залізною рукою одразу ж навів порядок у цьому хаосі та анархії, в яке перетворилося наше життя. Однак і вони не будуть заперечувати тих кричущих фактів, що священників розстрілювали сотнями, що храми віддавали під склади, що хрести та куполи храмів громили та нівечили. Ми, більш молоді, з розповідей батьків, дідусів та бабусь добре знаємо, що людина, яка похрестила новонароджену дитинку, чи посміла похоронити батька з матір’ю, чи дідуся з бабусею з попом, одразу ж вилітала з партії і тим самим в умовах однопартійної системи ламала собі кар’єру. Вірніше, ламали кар’єру та роботу їй – ті, хто також свято вірив, але не в Бога, а в те, що Його нема, що релігія – це дурман та обман, що борючись з іруючими, вони борються за нову людину.Нова людина дійсно була вихована – радянська людина і серед атеїстів (визнаємо це об’єктивно) є багато розумних і достойних людей. Але трапилося те, чого не очікували радянські політики, ідеологи та вихователі народу: коли у молодих душах стараннями атеїстичних ідеологів не стало Бога, то, так би мовити, на вільне місце поселилося безвір’я. Усі погодяться – такого розгулу алкоголізму, наркоманії, токсикоманії, цинізму, жорстокості, злочинності ніколи не було у суспільстві віруючих людей. – «А що, – відповідали такі – Бога нема, живемо один раз і треба взяти від життя все»,

От і брали, як уміли. А уміли дуже погано. Тому й деградували, як люди, знищували у собі все людське. Але історія та життя показує – як би не нищили віру у Бога, знищити її нікому не вдавалося і не вдасться. Усі ці роки люди тихенько від влади хрестили дітей, відспівували близьких покійників, освячували хати і головне – молилися, у тому числі і за благополуччя своєї Батьківщини, яка між тим продовжувала релігію утискувати. Звичайно, якийсь простір для діяльності церква мала і тоді, існували храми, працювали церковні діячі, обирали Патріархів православної церкви та глав інших церков. Але головна турбота радянських політиків тих часів – зробити усе суспільне життя та молодь і працюючих старших невіруючими. Якщо ти не вірив у Бога а вірив у Компартію – спокійне життя та кар’єра тобі були забезпечені.

Політика та релігія на переломі: церква в момент розпаду СРСР

Коли розпався СРСР і усі колишні республіки, у тому числі і Україна стали незалежними, виникло головне церковне питання – як тепер має існувати Православна церква на територіях колишніх радянських республік, які відтепер стали самостійними державами? Зокрема в Україні воно вирішувалось надзвичайно складно і повною мірою відчуло тручання політиків різного спрямування. Закінчився короткий період становлення в умовах Незалежності держави Української Православної Церкви тим, що в Україні організувалися три православні церкви – Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ-МП), Українська

Православна Церква Київського Патріархату (УПЦ-КП ) та Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), яка також роздвоїлася. Не буду зараз згадувати подробиці того, як вони створювалися та утверджувалися, але відзначу, що, як тільки у цей процес втручалися політики, то одразу ж виникали різкі складнощі. Для прикладу згадаю похорон Патріарха УПЦ-КП Володимира (Романюка) 18 липня 1995 р. Зазначу тут, що одні вважають його неканонічним Патріархом, інші – справжнім. Не буду втручатися у цю суперечку, а зупинюся лише на самому факті похорону. Він проходив за активної участі ряду політиків, у тому числі екс-президента України Л.Кравчука, і закінчився трагічним побоїщем, під час якого гроб Патріарха упав і його було захоронено перед територією Софійського собору, прямо на тому асфальті, на якому ходили перехожі, можна сказати – прямо на пішохідній доріжці. У підсумку залишилися десятки побитих і поранених, по-рвані хоругви, понівечені хрести, покалічені священнослужителі. Скажіть – це те, чого чекали організатори цього похорону? Це те, чого чекали віруючі, яких тут, прямо скажемо, було використано політиками? Подібне могло б статися, якби політики не втрутилися у суто церковне питання і не спровокували зіткнення, та ще й на такому таїнстві, як поховання людини? Ні, ні і ще раз ні.

Кінець кінцем церковно-релігійна ситуація в Україні на довгі роки зафіксувалася на тому ж рівні – як були у нас з початку 90-х років минулого століття три православні церкви, так і залишаються. Як були с тих пір гострі невирішені проблеми стосовно цих церков, так вони і залишаються. Як були на протязі останніх двох десятиліть спроби впливу, а то й втручання політиків у життя цих та інших церков, так вони і продовжуються. Як були орієнтації церков на певні політичні сили та фігури, так вони і зберігаються.

Політика та релігія: точка зору «Третьої Сили»

З моменту створення партії «Третя Сила» і до сих пір ми з величезною повагою ставилися до релігії, вважаючи віру основою духовного розвитку людини. Ми шанували почуття віруючих і нікого не примушували стати віруючими якоїсь конкретної конфесії. У лавах нашої партії є православні, які відносять себе до різних православних церков, є й ті, що належать до неправославних конфесій.

Коротко кажучи про відносини партії «Третя Сила» з Церквою, скажу: нас підтримували й підтримують і ми підтримували й підтримуємо. Але хочемо підкреслити – кожен має займатися своєю справою. Політики не повинні втручатися у діяльність Церкви і використовувати її у своїх інтересах. І Церква у свою чергу призвананести слово Боже до людей, задовольняти їх релігійні потреби, сприяти розвитку духовності, а не обслуговувати чиїсь політичні проекти та цілі. Коли ж політики втручаються у церковно-релігійні справи, то все закінчується дуже плачевно – як у випадку з вищезгаданим похороном біля святої Софії. Політизація церковного життя призводить до того, що деякі священнослужителі стають по суті помічниками політиків і втрачають свою духовну силу, свій релігійний авторитет. Показне оцерковлення деяких політиків, які у гонитві за голосами виборців прагнуть показати себе віруючими і стоять у церквах, нудяться, «відбувають номер» лише для того, щоб їх помітили виборці чи журналісти також тільки посилює їх лицемірство.Потрібно вірувати щиро, усім серцем, не для інших, а для себе, для спасіння своєї душі. Знаю, що серед політиків, особливо чесних, є такі.

Сам смію причисляти себе до тих, хто є справді віруючою людиною. Прагну не тільки виконувати церковні ритуали, але й використовувати їх для поглиблення мого особистого зв’язку з Богом, для відмолення своїх гріхів, для молитви про Україну та краще життя для нашого народу, для звернення до Господа про Його небесне покровительство нашій країні та багатостраждальному народу, який заслужив краще життя. Багато з тих, хто ходить до церкви бачать мене там постійно, знають, що це не під вибори, не для показухи, а така ж моя духовна потреба, як і їх. Мене до глибини душі вразили слова однієї жінки, яка одного разу підійшла до мене після церковної служби і сказала: «Василю Васильовичу, вибачте, що звертаюсь, будучи незнайома, але ми з сусідками постійно ходимо до церкви, ми вас знаємо. Знаємо, що Ви політик, давно слідкуємо за Вами не тільки по телевізору, але і тут, у церкві. Бачимо, як Ви молитеся, як ставите свічки, як б’єте поклони і переконалися, що все це Ви робите від душі, від серця, щиро. І думаємо так: якщо політик справді віруючий, значить він порядний. Значить не обмане. Буде тримати слово. Підтримуйте народ, допомагайте народу, нас всі покинули у біді, ми ледве виживаємо». Ці слова мене дуже схвилювали і я ще раз переконався – народ усе бачить, він без підказок здатен вирішувати, хто лицемірить, а хто справді вірує. Людей вже стільки разів обманювали різні політики і партії, що народ хоче одного – щоб політик був моральний, чесний, якщо й допускав помилки, міг їх виправити і щиро розкаятися в них, якщо обіцяв щось – виконув ав. Я дійсно православний віруючий, але не фанатик. Політику не можна бути фанатиком, бо втрачаєш здатність ясно бачити ситуацію і проблеми та чітко їх долати на благо людей. Прагну тримати пости, постійно ходжу до церкви, молюся і там і вдома, ікони у мене і вдома і на роботі, але я нікого з підлеглих чи близьких не примушую слідувати мені.

Я просто показую приклад і думаю так: хто захоче – той послідує за мною, той повірить. Коли можу, здійснюю паломницькі поїздки – наприклад до Греції, де є знаменитий монастирський комплекс «Метеори», до Святої гори Афон, чи у Єрусалим, зокрема і до Храму Гроба Господня. Відчуваю там колосальний духовний підйом, відчуваю, що причастився від найвищих святинь Християнства. Думаю, що у політиків та церкви є велике поле взаємної роботи – наприклад робота з підростаючим поколінням, дитячі табори та школи, будинки-інтернати, куди можна нести Слово Боже і світське духовне, моральне виховання. Робота з заблудшими душами, моральна допомога ветеранам та людям похилого віку, самотнім. Крім того, Церква молиться про здоров’я людей, а завдання політиків – організувати та підтримати виробництво натуральних продуктів, які б не псували здоров’я, а навпаки – додавали б його.

До прикладу: такий проект я, як керівник ЗАТ «Полтавський хлібокомбінат», започаткував, заснувавши торгівельну марку «Живий хліб»і організувавши випічку хліба вищої якості. На закінчення скажу так: хороший справжній політик має бути віруючим, але не фанатиком, і відчувати свою роботу як служіння людям. Священнослужитель має бути для нас духовним авторитетом і не розмінюватися на політичне обслуговування можновладців, дбати не про земне, а про вище. Тільки так політика і релігія будуть не псувати сферу діяльності один одного, а допомагати та посилювати свій благотворний вплив. Сильна держава та захищена людина – це наша спільна мета. Тільки політик посилює та захищає народ матеріально-політично, а священнослужитель – духовно.

З наступаючим святом Великодня вас, дорогі читачі! Христос Воскрес!!!